?

Log in

andorra

липень. 14-е, 2013 | 11:22 am

Плануючи свої подорожі Піренеями, ми заглянулися на князівство (чи principat латиною) Андорру. Андорра лежить на відстані більше ніж 200 км від Розеса, і поїздка туди з огляду на складну гірську трасу й перевал займає добрих 4 години. Проте бажання побачити не стільки мініатюрну гірську країну, а й цю частину Піренеїв стало вирішальним, тож не відкладаючи справи на останній – суботній – день, вирушаємо в дорогу.
Навігатор, довго не думаючи, без варіантів пропонує автостраду N 260, яка починається відразу за Фігейресом. Це – класична регіональна двосмугова дорога з відмінним покриттям, яка проходить селами і містечками по Каталонському підгір’ї.

P1240126_res

Нам - направо

P1240130_res

Крутизна дороги незначна, але кілька тунелів, через які переїжджаємо, - це явна ознака того, що їдемо в гори. Один з тунелів завдовжки майже 2 км.
Дуже швидко дорога починає пнутися в гори стрімкіше. Тут вона вже не така широка як в долині, бо збудована на вузеньких гірських стежках, відвойованих у гір технологічною потугою західної цивілізації. За характером вона дуже схожа на відтинок дороги від Судака до Алушти, тільки завдовжки майже 200 км.

P1240137_res

P1240151_res

P1240159_res

Їхати складно, бо весь час перебуваєш у напруженні, що не дає можливості уповні насолоджуватися краєвидами Піренеїв на ходу. Тому робимо зупинку у зручному місці: мабуть, ми в самому серці Піренеїв!

P1240164_res

Гори порослі кедровим лісом, і вони набагато вищі від наших Карпат, де висота перевалів не виходить за межу 1 км. Тут ми перетинаємо відмітку 1700 м. Стає значно свіжіше – і до нас доходить, що виїхали без жодного верхнього одягу, – наче на пляж…ну, значить, будемо загартовуватися. На найвищих вершинах ще не розтопилися снігові шапки, по дорозі бачимо купу рекламних щитів гірськолижних курортів. В очах мигає від суцільних поворотів, часом маже на 360 градусів. Проходимо перевал, і нам відкривається вид на гірську долину з мальовничими селами, видно череди худоби на тутешніх «полонинах». Не можемо позбутися враження, що ми в Рахівському районі:-). Нарешті наближаємося до споруд, в яких здалека впізнаємо пункт перетину кордону (зараз кордону вже не існує), а ближче до них бачимо і державний знак «Andorra».

P1240193_res

P1240195_res

P1240198_res

Андорра досить повно описана в українській Вікіпедії, тому переповідати тут цей опис нема сенсу – зверну увагу тільки на те, що столиця князівства Андорра-ла-Велья розташована в місці злиття двох річок (Valira d'Ordino і Valira d'Encamp), які утворюють річку Валіра. А наш Рахів розташований в місці злиття Білої і Чорної Тиси, які утворюють річку Тису! Асоціації з Раховом не покидали нас ні одної хвилини перебування в Андорра-ла-Велья: ось ми на містку через річку Валіра – наче переходимо в напрямку до залізничного вокзалу через Тису. Навколо місто оточене горами, як і Рахів – тільки гори вищі, вони огороджують місто наче кам’яними стінами, місто просто не має більше фізичного простору для розвитку: нова ділянка для забудови буквально фізично відколюється від гірської скелі! Андорру-ла-Велья можна назвати Раховом майбутнього, бо звісно це модерне європейське місто, а Рахів – занедбаний український райцентр…

P1240206_res

P1240211_res

P1240213_res

P1240215_res

P1240219_res

P1240221_res

Ла-Велья можна обійти за годину, а можна блукати її вуличками і цілий день. У нас на оглядини міста було кілька годин – бо зворотня дорога неблизька, і перевал добре б переїхати за дня. Сідаємо в одному з кафе в центрі і смакуємо місцевою кавою, а далі трохи походимо містом: йдемо вуличкою вздовж Тиси Валіри, суцільно забудованою, - виглядає вона як нескінченна крамниця. Магазини електроніки - через один: вся Андорра - це безмитна торгова зона, такий собі велетенський duty free в Піренеях.
Потім, знову повернувшись на лівий берег, прогулюємося центральними вуличками в напрямі до паркінгу, де ми залишили свій Форд, робимо по ходу кілька десятків фото – і прощаємося з цим далеким «Раховом-у-Піренеях»!

P1240231_res

P1240236_res

P1240243_res

P1240247_res

P1240251_res

P1240253_res

Дорога додому видалася довгою, бо в горах потрапили під сильну зливу, яка суттєво сповільнила рух крутою гірською дорогою N 260. І це була найскладніша подорож з усіх, які ми зробили за час відпустки – справжній Bridge Across The Pyrenees!

Посилання | Прокоментувати | Share

figueres

липень. 14-е, 2013 | 12:42 am

Сьогодні вже четвертий день нашої відпустки, тож ми, трохи втомившись щоденними поїздками серпантинами, плануємо відвідати найближче від нас велике місто Фігерас – до нього всього 12 км гарною рівнинною дорогою. Це – як з кінця в кінець Львова, але без перехресть і світлофорів:-)

Дорога С-68

P1240055_res

Головне при відвіданні європейських міст – що? Правильно,– знайти місце для паркування. З цим ми зіткнулись вже в Кадакесі – під’їхавши до самої набережної, до якої веде вузька центральна вулиця, обставлена знаками заборони паркування, і звісно, не знайшовши жодного «живого» місця, я був змушений повернутися назад, і вже на досить далекій відстані від центру якось знайшов «дірку» на бічній вуличці.
Тому вирішення питання паркування у Фігерасі у нас зайняло з півгодини з кружляннями по кварталах. Проте «щастя нам посміхнулося» неподалік від «Рамбли» (так в іспанських містах називають головний проспект, найчастіше пішохідний) – на бічній вуличці знайшлося місце для нашого Форда. Треба також згадати про гарний місцевий звичай – не брати платні за паркування на платних стоянках від 13:00 до 16:00, чим ми з радістю скористалися. Тут же на розі знайшлася тиха кав’ярня, з відвідин якої ми й розпочали знайомство з містом.
Про Фігерас можна майже нічого не говорити, бо все інше перекриває ім’я видатного уродженця цього краю, класика сюрреалізму в живописі Сальвадора Далі. Тут він жив разом зі своєю російською дружиною Галею, тут створював свої найвизначніші полотна і інсталяції, тут, зрештою, ще при житті збудував театр-музей свого імені, який є візитною карткою міста і найпопулярнішим туристичним об’єктом. Знаходиться музей поблизу Рамбли, його впізнати здалека як по незвичній архітектурі будівлі, так і по довгій черзі до входу.

P1240060_res

P1240061_res

P1240062_res

P1240063_res

P1240069_res

Поряд з музеєм є гарна книжкова крамничка, славна тим, що її інтер’єр теж створив Далі. Тут можна придбати книжки і сувеніри, пов’язані з життям і творчістю С. Далі. Товстий, видрукований на крейдяному папері, гарно ілюстрований довідник про творчість художника тут нам обійшовся у €15 – непристойна ціна як на книги такого типу в Україні.

В книжковій крамниці

P1240071_res

Поза музеєм Далі місто нічим особливим не вирізняється, однак воно по-своєму гарне, чисте, зручне. Зрештою, в Європі, мабуть, негарних, брудних і незручних міст просто нема…Міська культура Іспанії має довгу, – майже тисячолітню – традицію, це помітно не лише в архітектурі чи «благоустрої» площ, вулиць і скверів, а й у загальній культурі міщан, які вважають міський простір невід’ємною частиною свого особистого життєвого простору, і тому відносяться до нього як господарі у своєму домі.
Походимо ще трошки цим приємним і дружнім до туристів містом.

P1240072_res

P1240086_res

P1240095_res

На зворотній дорозі робимо закупи на вечір у великому Carrefour`і на виїзді з міста і вертаємося додому.

Посилання | Прокоментувати | Share

cap de creus, cadaques

липень. 14-е, 2013 | 12:32 am

Зачаровані краєвидами природного парку Cap de Creus, наступного дня вирушаємо туди знову. Мета – полазити по горах, що є нашим улюбленим заняттям, заїхати на край мису Креус, щоб помилуватися чисельними бухточками, про які читали в неті, а на зворотній дорозі відвідати прибережне містечко Кадакес.
Знайомими вже серпантинами підіймаємося в гори, минаємо розвилку на Port de la Selva, звертаючи в бік Кадакеса. Знайшовши зручне місце для зупинки, залишаємо авто на узбіччі і заглиблюємося в гори, вибравши за ціль одну з недалеких вершин. Рослинність Піреней – низька, суха і жорстка – час від часу голі ноги дряпаються гострими галузками кущів, але ці дрібнички - ніщо у порівнянні з мальовничістю гірських краєвидів і запахами гірських квітів і трав!

P1230984_res

Видряпуємося на нашу вершину – і вбираємо очима нескінченні барвисті гряди Піреней: сюди таки варто було приїхати, це варто бачити!

P1230989_res

P1230995_res

P1230998_res

Ну і, звісно, дякуємо Каталонському уряду за збереження цієї краси.
Сходимо з гори і продовжуємо наш маршрут. Минаємо Кадакес, через який проходить дорога і знову серпантинами спускаємося до моря. Ось дорога закінчується перед підйомом до ресторану, який і є крайньою точкою маршруту.

P1240022_res

Залишаємо авто на рівному майданчику збоку траси і довгими сходами, викладеними з кам’яних плит, підіймаємося нагору. Звідси відкриваються просто фантастичні краєвиди на невеличкі бухточки навколо мису Креус. Напівпрозорі хмари обволікують обриси бухт серпанком, однак час від часу їх вдається вихопити з туману об’єктивом камери. Тож помилуйтеся ними разом з нами -

P1240004_res

P1240014_res

P1240016_res

P1240019_res

До речі, до тих бухт можна спуститися, хоча це й непросто – але ми бачили там людей, які купалися. Це просто знахідка для любителів «диких» пляжів. Доїжджати туди, правда, треба щодня, бо найближче місто звідси – Кадакес.
Трохи погулявши по мису, вертаємо до авта і вибираємося на дорогу: тепер нам до Кадакеса.
На Кадакес (в оригіналі – Cadaques) в неті я якось не натрапив – і ось чому: моніторив я переважно кириличний сегмент Інтернет, а це значить, що до Кадакеса туристи з колишнього СРСР ще не добралися. Тож тим, хто читає цей звіт, щиро рекомендуємо це надзвичайно колоритне старовинне містечко на території парку Cap de Creus.

P1240028_res

P1240031_res

Це старовинне місто поєднує переваги морського курорту та історично-архітектурного заповідника, яким Кадакес можна вважати по по праву. Крім цього, з містом тісно пов’язане ім’я всесвітньовідомого іспанського художника Сальвадора Далі, який тут часто гостював і створював свої шедеври.

Сам Далі вас зустріне на центральній набережній.

P1240029_res

На відміну від Розес, який розбудовано за видимим планом, Кадакес – місто, яке забудовувалось поступово, від перших кварталів навколо історичної базиліки, все більше захоплюючи кам’яний рельєф схилу. Середньовічні вулички Кадакеса такі вузенькі, що проїхати там можна хіба що верхи на коні, будинки мальовничі, дуже різноманітні у своїй архітектурі. Містечко справляє враження дуже затишного, навіть камерного. Ми дуже пошкодували, що мали так мало часу на знайомство з цим прегарним містом:-( Нам залишилось хіба пообідати в одному з магазинчику-кафе, що ми й зробили, придбавши там на додачу пляшку чудового каталонського вина на вечерю.
Пропонуємо коротку прогулянку вуличками Кадакеса.

P1240030_res

P1240038_res

P1240039_res

P1240043_res

P1240044_res

P1240048_res

З жалем покидаємо місто, і вибираємося на вже добре знайому трасу GI 612, яка нас приведе додому.

Посилання | Прокоментувати | Share

el port de la selva, perpignan, leucate

липень. 13-е, 2013 | 10:41 pm

План подорожі був простий: проїхатися вздовж середземноморського узбережжя від мису Креус (про нього трохи далі) через Піренеї до французького міста Перпіньян, там випити кави, прогулятися містом, а після цього відвідати устричні ферми в Leucate і покуштувати свіжих морепродуктів з тої ферми. Тож, збадьорившись ранковою кавою в Café Uno, вирушаємо з міста в бік гір, які нависають над Розес. На виїзді з міста в той бік зауважуємо великий супермаркет французької мережі Carrefour, який нам добре відомий з Польщі – пізніше він не раз стане нам у пригоді.
…Дорога відразу за містом стає звивистою і рвучко веде вгору – перед нами ті самі Піренеї! Вони трохи схожі на Кримські гори: гостре каміння, суха і низькоросла трава, низенькі кущі. Але вони квітучі: пасма суцвіть різних кольорів розмальовують гірські хребти і ущелини в одну велетенську акварель. Територія, якою ми проїжджаємо, є Національним природним парком Cap de Creus, тобто, мис (чи півострів) Креус. На зручному місці при автостраді зупиняємо машину, щоб вдихнути повітря Піреней і помилуватися гірськими краєвидами! На розвилці, від якої веде дорога до Кадакеса і на сам мис Креус, повертаємо на El Port de la Selva.

Дорога GI-612

P1230863_res

З середини півострова чи мису, на якому розміщений парк Cap de Creus, чисельними серпантинами дорога веде до морського узбережжя, поступово знижуючись, і нарешті ми бачимо море. З метою сніданку робимо коротеньку зупинку у містечку El Port de la Selva, «крайній хаті» Іспанії перед французьким кордоном.
Типове невеличке середземноморське містечко щойно прокидається від сну…Злегка захмарене небо і серпанок над морем, який оповиває затишну бухту і силенну кількість човнів, катерів, яхт та інших плавзасобів, створюють неповторну колористику обрію і бухти. Роблю кілька знімків, - і це, можливо, найкращі фото з усієї подорожі!

Бухта

P1230873_res

Човни

P1230877_res

El Port de la Selva

P1230878_res

"Ведмідь-гора" в El Port de la Selva:-)

P1230879_res

Місто невеличке, все розміщене вздовж бухти, білі три- чотириповерхові будинки вишикувались обабіч вузьких вуличок, які збігають з узгір’я до моря.
Прогулюємося набережною, з розчаруванням виявляємо, що симпатичні кафе з чудовим видом на море щойно відкриваються, і сніданку нам не бачити…Ну що ж – Carrefour нам допоможе й тут:-) За сніданок чудово підійшли круасани з йогуртом!
Посидівши ще трошки на лавочці біля моря і на прощання оглянувшись на місто – повертатись нам іншою дорогою –, рушаємо далі.
До кордону дорога, знову відходячи від узбережжя в гори, робить ще серію серпантинів – і ось ми на кордоні, який швидше нагадує межі областей в Україні, аніж державний кордон:-)

P1230905_res

Тут теж робимо невеличку зупинку, - швидше символічну, аніж з потреби, прогулюємося Піренеями вздовж кордону. В долині бачимо великий залізничний вузол і потяги на стоянці.

P1230907_res

І ще на цьому кордоні встановлено стели, присвячені пам’яті в’язнів концентраційного табору, який був на цьому місці у 1936-38 р. В’язнями були вояки іспанської республіканської армії, яка воювала на боці генерала Франко.

P1230909_res

До міста Перпіньяна від кордону недалечко, і вже за півгодини ми за вказівками навігатора пробуємо під’їхати ближче до центру міста, але залізяка не в курсі, що дорогу перекрито на ремонт…Тому ставимо авто під муром якоїсь величезної фортифікаційної споруди, і далі йдемо пішки. Як виявилося – до центру нам йти хвилин 10. Якась тіточка, пояснивши нам французькими жестами, як дійти до центру, повертається і знову ж жестами попереджає, щоб ми пильнували своїх торбин і гаманців! Нівроку собі Франція:-) Причин такого попередження ми так і не зрозуміли – місто виявилося спокійним і дружнім до туристів.

Громадянин Перпіньяна

P1230915_res

Перпіньян – класичне європейське містечко з виразним центральним ядром – ринковою площею, від квадрата якої навсібіч відходять вузенькі вулички, наповнені крамничками і кафе-ресторанами. Ринкова площа, як і має бути, заставлена столиками літніх ресторанів. З приємністю сідаємо за столик одного з ресторанів і розслабляємося.

P1230918_res

P1230921_01

Кава по-французьки нічим не вирізняється від кави по-львівськи, – однаково смачна! Режим дня тут такий самий, як і в Іспанії – в обідню сієсту магазини й офіси зачинені. Народ пересиджує спеку під парасольками або кондиціонерами. Переходимо на протилежний бік площі – і з подивом бачимо, що ми щойно сиділи на даху підземного паркінгу, розміщеного під самісінькою ринковою площею! От тепер ми справді в Європі…

P1230922_res

Трохи блукаємо вузенькими вуличками навколо Ринку. Попри концептуальну схожість всіх європейських містечок, кожне з них має свій неповторний колорит, з огляду на рельєф, характер історичної забудови, архітектурні особливості тощо. Перпіньян гарний, але радше типовий, аніж якийсь особливий, відзначаємо для себе, що вдруге сюди навряд чи варто приїжджати.

P1230925_res

P1230928_res

Знаходимо покинуте під муром авто і, забивши в навігатор наступну орієнтовну ціль, вибираємося з міста.
…Про устричні ферми неподалік Перпіньяна я довідався з блогу Алекса Екслера, вивчаючи цікаві місця в тому регіоні. Алекс - російський єврей, який нещодавно переїхав на постійне проживання до Іспанії, саме на Коста Брава, тому його замітки надзвичайно цікаві і корисні для тих, хто їде в ті місця. До вузької коси вздовж морського узбережжя, де лежить селище Leucate, на південний схід від Перпіньяна, навігатор веде нас вузькою дорогою через маленькі села і поля, засаджені злаками, овочами і виноградом. Села охайні і чепурні, - як з малюнка! Місцями дорога настільки звужується, що боїшся не розминутися із зустрічним авто, але рух на ній практично відсутній. Покриття відмінне вздовж всієї дороги, а всі без винятку перехрестя переведені на «круговий рух», як каже дівчина з нашого навігатора:-) Нарешті вибираємося на автостраду, яка веде вздовж тої коси: справа море, зліва – морська затока. Не завівши точної адреси в навігатор, трохи переїжджаємо «пункт призначення» і заїжджаємо через селище Leucate аж до кінця коси, до морського берега на його східному кінці. Там англомовна співробітниця туристичного бюро скеровує нас назад, але до Port de Leucate, попсову туристичну точку на косі. У тому порту маса туристів на квадратний метр зашкалює…Трохи прогулюємося по пристані, трохи збоку помічаємо винну крамничку, знічев’я заходимо, – і тут нам щастить! Продавець, молодий хлопець, мало того, що говорить англійською, він ще й рекомендує нам пляшку чудового місцевого вина з невеличкої виноробні і детально пояснює, як добратися до наших устричних ферм: виявляється, ми їх тупо проїхали, коли поверталися з Leucate. Знову вибираємося на автостраду, – і буквально через кілометр бачимо вказівник на наші ферми...
Вже на під’їзді до ряду магазинчиків з морепродуктами я впізнаю їх за фотками Алекса.

P1230931_res

P1230935_res

Паркуємося і йдемо до тих магазинчиків, які водночас слугують за кафе, де можна скуштувати устриць, не відходячи від прилавка. Господиня в магазинчику, до якого заходимо, радо вітає нас і пропонує столик. По коротких перемовинах робимо замовлення, а поки господиня готує нам устриць, просимося на задній двір ферми зробити кілька фото – наше бажання радо задовольняють, а ми радо пропонуємо вам разом з нами подивитися, як виглядають устричні ферми.

P1230934_res

P1230950_res

Розведення устриць та інших морепродуктів – це традиційний бізнес для мешканців селища Leucate. Ферма і магазин, який ми відвідали, є власністю однієї сім’ї, працюють тут тільки чоловік разом з дружиною (поки ми смакували устрицями, якраз під’їхав чоловік господині на ровері). За словами жінки, до «товарного виду» устриці ростуть аж 2 роки. Їх нічим не годують, живляться виключно тим, що містить морська вода.

P1230939_res

Устриці для нас приготовані. До них обов’язково подають білий хліб і масло, а самі устриці обкладені нарізаними скибками цитрини. Лимонний сік – необхідний атрибут дегустації, про що я також довідався в Алекса: сік подразнює ніжні тільця устриць, і вони «здригаються». Тим самим визначають, чи устриці свіжі: коли вони не реагують – значить вони мертві, і споживати їх не можна. Крім лимонного соку їх ще можна приправити виноградним оцтом, який, до речі, Іспанії дуже поширений – пляшечки з темно-червоною рідиною ви зустрінете на столиках кожного кафе чи ресторану.

P1230946_res

Для повного задоволення просимо ще й келих білого вина, який я споживаю очима І до, речі, дуже передбачливо: перед Розес потрапили на облаву, яку влаштували місцеві ДАІшники, з метою перевірки на алкоголь. Молодий поліцейський поглянув на мою українську driver`s license, і запропонував «дихнути в трубку». От так вперше в житті я перевірився на вміст алкоголю в крові поліцейськими засобами:-) Поліцейський з радістю (чи мені так здалося?) показав мені монітор приладу з нулями на ньому і махнув рукою – щасливої дороги!
Назад з Lecaute поїхали автострадою N 11, яка майже рівнобіжна автобану Е-15.

Дорога N-11

P1230961_res

Перед Фігерасом звертаємо наліво і щасливо доїжджаємо до поліцейської засади:-)

Посилання | Прокоментувати | Share

bridge across the pyrenees

липень. 13-е, 2013 | 10:17 pm

Років зо два тому мені трапився диск ізраїльсько-шведської флейтистки Шарон Безалі (Sharon Bezaly) під назвою “Bridge Across The Pyrenees”. Відповідно до концепції і назви диск містив музику іспанських і французьких композиторів:…
Відтоді той «міст через Піренеї» чомусь не виходив з голови – і не так через музику, яку я знав і раніше, як через ті Піренеї…Назви інших європейських гірських масивів: Карпат, Татр, Судетів, і навіть Альп були звичними, а от Піренеї – чимось новим, далеким, незнаним. Хотілося побачити їх на свої очі, відчути. Тому, коли постало питання, куди поїхати у відпустку цього року – відповідь вже була готова.
Піренейські гори перекривають «перешийок», який відділяє Францію від Іспанії і є природним кордоном між цими країнами. Довжина гірського масиву від Атлантики (Біскайська затока) до Середземного моря – 435 км. Тривалість відпустки один тиждень ставила часові обмеження на ареал огляду, додатковим обмеженням були транспортні можливості (повітряне сполучення між Ряшевом і Жіроною), через що, зрештою, обрано південну частину Каталонії (узбережжя Коста Брава) та невеличкий відтинок середземноморського узбережжя французької провінції Лангедок. Додатково як бонус:-) була заплановано поїздку в князівство Андорру. З огляду на це базою для розміщення було обрано крайній східний пункт Коста Брава – містечко Розес.
Для планування маршрутів було використано інформацію з форумів Вінського та Автоуа.Нет, за що велика подяка їх авторам.
Логістика.
Транспорт:
Львів – Ряшів (аеропорт), 160 км – власним авто.
Ряшів – Жірона (Херона), 2250 км – рейсом компанії RyanAir.
Жірона (аеропорт) – Розес, 65 км – орендованим авто (іспанська компанія GoldCar).

Розміщення:
2-кімнатний апартамент (150 м від пляжу) від фірми «Apartament Roses», заброньовано через посередника HouseTrip.com.

Розес

Поїдка почалася зранку неділі 16 червня – на Жірону RyanAir виконує тільки 2 рейси на тиждень: в неділю і середу. Нема кращого як перетинати кордон з Польщею в неділю зранку, бо «човники» в неділю відпочивають…

Аеропорт Ряшева.

P1230800_res

Приліт рейсу Ряшів-Жірона пізній, о 23:45 за місцевим часом, тому орендувати авто прямо в аеропорту в цьому випадку – оптимальне рішення. Оформлення авто за стійкою GoldCar тривало не більше 15 хв. – і ось ми відкриваємо дверцята новенького «Форд Фієста». За порадами досвідчених мандрівників кріплю на лобове скло привезений зі собою тримач навігатора, яким слугує мій HTC Desire з картами iGO, втикаю в гніздо прикурювача свій же зарядний пристрій – і в дорогу. Відстань від аеропорту до пункту призначення – близько 65 км. Google за запитом маршруту Жірона (аеропорт) – Розес запропонує вам 2 варіанти: один по автобану Е-15 до Фігераса, далі – дорогою до Розес. Альтернативний – до Фігераса державною дорогою N11, звідти – територіальною С-68 до Розес. Для відстані 65 км автобан нам був непотрібен, тому вибрали 2-й варіант. Державні дороги в чудовому стані, навіть вночі поїздка зайняла менше години, навігатор приводить просто під будинок, зідзвонюємося з представником компанії, і за 15 хв. вже заселяємося: ми «вдома».
…Першу ніч в Розес ми запам’ятаємо надовго: такі милі створіння як морські чайки виявилися справжнім нічним жахом: вони гніздяться вночі на дахах будинків і безперестанку кричать чи то каркають (схоже на наших качок), а їх відразливі голоси луною відбиваються від стін будинків, кількакратно повторюючись у своїй огиді. Одна така чаїна пара влаштувалася якраз навпроти нашого вікна на даху сусіднього будинку, - от вона і влаштувала нам цей теплий прийом.
Ранок наступного дня освоюємося на місці: треба роздивитися інфраструктуру околиці, пляж, набережну…«Інфраструктура» – це кав’ярні, кафе, продуктові магазини. «Каву» з безкоштовним wi-fi виявляємо просто за рогом:-), називається вона “Café Uno”, тобто, Кафе №1, ціна еспресо €1,10. Крамниць і кафе навколо не те що достатньо – їх просто неміряно.
Трошки про самий Розес. Це невеличке курортне містечко з постійним населенням бл. 20,0 тис., та в сезон назбирується і до 60 тис. люду. Просторово – це кілька ліній готелів і апартаментів вздовж набережної, яка простягається великим півколом по периметру бухти Розес. Довжина набережної приблизно (наша суб’єктивна оцінка) 5 км. Якщо уважно придивитися, то можна помітити умовну точку, де сходяться «старий» і «новий» Розес. Старий Розес починається від залишків фортеці на мисі, тягнеться вздовж порту і закінчується в тому місці, де дорога відрізає житлову забудову від пляжу. Після того повороту – вже новий Розес. Звичайно, поділ міста на старе і нове досить умовний, бо старих будинків не так багато (тільки на одному ми бачили ліпнину з цифр «1905»), але визначальною характеристикою старого міста є активне публічне життя, маса ресторанчиків і кафе у вузеньких вуличках і самій набережній і, звичайно, гамір і галас від маси туристів. Нове місто для проживання обирають ті, хто хоче бути вдалині від курортної метушні (серед них були ми:-).

Ресторатор декорує свій заклад

P1230809_res

На набережній Розес

P1230828_res

P1230829_res

P1230831_res

Пляж піщаний, досить широкий, муніципальний, тобто безкоштовний. На самому пляжі облаштовано багато спортивних і розважальних майданчиків, піщаний насип акуратно відокремлено від променаду, вздовж променаду набудовано умивальників та душових колонок, щоб змити пісок з ніг та морську воду.
Відпочинок у Розес – типовий пляжний. На пляж народ не особливо спішить, як у Сімеїзі:-) - місця вистачає всім і завжди. Обідній час, який триває кілька годин (знаменита іспанська сієста), проводять переважно або в кафе, або в кімнатах готелю чи апартаменту. Офіси і багато торгових точок мають перерву на обід з 13:00 до 16:00. Сонце в цей час особливо пекуче, і спектися на ньому справа півгодини часу. Місцеві, а також досвідчені курортники, відразу густо намащують себе кремами проти загару.

Набережна старого Розес

P1230832_res

Яхти біля порту

P1230833_res

Пірс з маяком

P1230834_res

Рибалка, "стомлений сонцем"

P1230835_res

На вихідні народу помітно прибуває – місцевий люд з поближніх міст приїжджає на вікенд, Тут вже можна помітити великі групи молоді, які виділяються активною формою відпочинку: пляжний футбол або волейбол. Поширені ровери і скутери, які можна винайняти просто на набережній. Крім іншого, Розес є великою базою різноманітного водного транспорту – від простих водних скутерів до солідних яхт. Місто прорізане чисельними каналами, які й слугують пристанями для човнів і яхт. І човни, і яхти можна винайняти як окремо (якщо ви мореплавець з ліцензією), так і замовити індивідуальну чи групову подорож. Реклами цього всього навколо повно. Також можна зауважити поодинокі параплани над морем, які тягають моторними човнами за линву.

Розес на фоні гір

P1230836_res

Типове кафе на "другій лінії"

P1230841_res

Контингент відпочивальників на пляжі нового Розес на час нашого перебування складали переважно іспанці і французи пенсійного віку, зрідка – молоді сім’ї з дітьми. Було зауважено трохи німців і голландців. Теза про Розес як “Russians free” курорт майже справедлива, однак за тиждень ми таки почули російську разів три. Спілкування у Розес затруднюється через слабке, якщо можна так сказати, знання місцевим населенням англійської – тому перевага туриста, який може спілкуватися іспанською/французькою, очевидна. Однак, якихось серйозних побутових проблем через це у нас не було – з людьми завжди можна порозумітись, особливо, якщо ви – потенційний клієнт:-)

Торговець-"мавр":-)

P1240309_res

У старому Розес

P1240314_res

P1240318_res

Освоївшись на місці і ознайомившись з інфраструктурою, плануємо першу подорож – до Франції.

Посилання | Прокоментувати | Share

lviv retro - pryiyde shche chas

травень. 24-е, 2013 | 02:09 pm

Посилання | Прокоментувати | Share

goran bregovic - tango

травень. 24-е, 2013 | 12:08 pm

Сьогодні вчився, як вставляти звук в ЖЖ:-) Спочатку завантажив файл у форматі *.ogg. Нічого не вийшло, випадав порожній файл, пробував загружати з різних серверів...а потім догнав, шо файли з таким розширенням не читаються. Повторив процедуру з форматом *.mp3 - і ось результат:-) Насолоджуйтесь!

Посилання | Прокоментувати | Share

словацький вікенд - 3

травень. 14-е, 2013 | 04:49 pm

Декілька слів про нашу логістику: місця ночівлі було знайдено через словацькі агрегатори готелів, пансіонатів, садиб, квартир і теде і тепе.
Словаччина, особливо Східна, - країна бідна, економіка якої тримається на торгівлі (в основному місцевими і китайськими товарами) і туризмі, в першу чергу, зимовому, який забезпечують гірськолижні центри у Високих і Нижніх Татрах. Іншим видом курортів є купелі, тобто лікувальні санаторії на мінеральних джерелах.
Потоки туристів з центральної Європи, а останнім часом і з України (та й теренів СНД взагалі) зростають через дешевизну і все кращу якість обслуговування, через що Словаччина стає успішним конкурентом дорогих австрійських-швейцарських-італійських курортів.
Це, природньо, призвело до буму у розбудові обслуговуючої інфраструктури, і в першу чергу, швидкого зростання сектору житла. Це, звісно, ми можемо спостерігати і в наших Карпатах, але до словацьких темпів і якості нам далеко.
Тому житла у Словаччині не те що достатньо – його там просто неміряно, і житла дуже різноманітного: від комфортабельних 5-зіркових готелів до сільських «халуп», як кажуть самі словаки. Звичайно, це халупи не в нашому розумінні, як хати-розвалюхи:-) Швидше, наш відповідник такого житла – зелені садиби.
Тепер повернемося до тих агрегаторів всього того житла або словацькою ubytovania. Якщо вам захочеться зазнати досвіду пошуків житла з нуля, то достатньо завести в Гугл словосполучення ubytovanie na slovensku. Я ж можу порекомендувати ось цей сайт, яким користувалися ми.

Ранок наступного дня ми зустріли у Спішській Соботі, і трохи прогулявшись нею, ще сонною, вирушили до Попрада.

Кілька фоток Спішської Соботи.

P1230635

P1230638

P1230644

Попрад - це крайня західна точка Пряшівського краю, велике як на Словаччину місто (55,0 тис. населення). Розміщене біля підніжжя Високих Татр, які видно, як на долоні. Класичний видовжений пішохідний центр середньоєвропейського міста з історичною забудовою. На околицях - сучасне житло і торгово-розважальна інфраструктура.

Трохи прогуляємося ранковим містом.

Ось вони, Високі Татри на овиді.

P1230647

І трохи звичного життя міста очима українських туристів

P1230654

P1230655

P1230656

P1230657

P1230659

P1230660

Пам"ятний знак подіям 1968-го року...

P1230661

Після Попрада вирушаємо на схід в бік Пряшева. На прощання ще раз оглядаємося в бік Високих Татр і обіцяємо собі знову сюди повернутися.

P1230666

Наша наступна зупинка – місто Левоча, яке видно на горизонті.

P1230681

З"їжджаємо з траси і в"їжджаємо до однієї з міських брам повністю уцілілого середньовічного муру.

P1230687

Оглядаємо місто.

P1230688

P1230694

P1230700

P1230701

Прогулюючись такими затишними містечками, завжди думаєш: чому я зараз маю звідси кудись їхати? Така доля туриста: вхопити лише якусь маленьку частинку чийогось життя, запакувати в пам"ять кілька найяскравіших картинок... і далі, далі...

Наша подорож плавно перейшла свій зеніт, і ми вже відчуваємо те, що Гайнріх Гайне назвав Heimkehr – повернення додому.

Останнє місто, яке ми планували відвідати – Пряшів, бо Кошіце буде лише транзитним: було б злочинним поставити ше одну «галочку відвідин» третього за розміром міста Словаччини, тому ми до нього колись приїдемо спеціально.
Вирушаємо з Левочі. По дорозі заїжджаємо подивитися на славнозвісний у Словаччині замок Спішський Град. Замок, звісно, вартий більшої уваги, однак ми вже знали, що відкритий він для відвідин тільки до 12:00, тож помилувалися здалека.

Ось так він виглядає на в"їзді до Спішського Підграддя.

P1230707

А так - вже з самого містечка.

P1230711

Словаччину можна побачити й так:-)

P1230718

Виїжджаємо на дорогу і рухаємося далі. Тепер кілька слів про дороги. Якість доріг у Словаччині без сумніву, далека від австрійської чи німецької. Але ми приїхали з іншого кінця світу, де доріг немає взагалі (привіт Укравтодору!), тому їхати словацькими дорогами комфортно, - навіть регіональні дороги постійно ремонтуються й утримуються у доброму стані. Багато ділянок відремонтованих вже в цьому році (ну, не 98%, як у нас...). Мережа автодоріг "з твердим покриттям" Словаччини складає 38,085 км, з них автомагістралей (автобанів) тільки 418 км, однак ця цифра постійно зростає. Проїзд автобанами платний, оплачується віньєткою, яка коштує 10 евро і діє 10 днів. Це мінімальний термін.

Однак, паралельно із споруджуваними автобанами доступні і у доброму стані безплатні державні дороги. Не бачачи сенсу платити за кілька десятків км автобану, яким ми б скористалися тільки 1 день, 10 евро, намовляємо наш навігатор не їхати на платні дороги і до Пряшева спокійно їдемо старою дорогою, яка є дуже мальовничою. Вже неподалік від Пряшева автобан проходить крізь 70-метровий тунель, ну а ми видряпуємося на перевал. Маючи достатній досвід їзди серпантинами у наших Карпатах, я все-таки оцінюю його складність вище середньої. Трошки екстріму таки було:-) крутизну видно навіть на траєкторії у навігаторі.

P1230728

Але це недовго, і ось ми вже в Пряшеві. Знаходимо "безкоштовний паркінг" під знаком "в"їзд заборонено" і оглядаємо місто.

P1230738

P1230739

P1230742

Спокушуємося на каву у місцевій цукерні.

P1230743

Ну от і пора прощатися з Пряшевом. Мало його було, дуже мало...і отак завжди:-(

Далі нам їхати в сторону кордону, але ми ж вирішили не шукати легких шляхів, тож опустившись до Кошиць (як ви пам"ятаєте, там були заплановані закупи), знову повертаємо в бік Лемківщини, на Вранов-над-Топльов і Гуменне до нашої сьогоднішньої ночівлі у Бела-над-Цірохов, у пензіоні "Старий млин".

Слава Богу, що ми виїхали за ясного дня: нас чекав ще один перевал, і ще один екстрім.

Покажу ще один скрін з навігатора

P1230749

Щасливо і ще за дня вибравшись на рівнину, неквапливо їдемо до нашого пристанку.

"На майдані пил спадає, замовкає річ. Вечір. Ніч":-)

P1230754

Наша подорож закінчиться вже наступного дня. До кордону трохи більше 30 км.

Посилання | Прокоментувати {1} | Share

словацький вікенд - 2

травень. 14-е, 2013 | 12:44 pm

Незважаючи на те, що українці проживають тут тисячі років, українська Пряшівщина - переважно сільська територія (приблизно 300 сіл навколо Пряшева у передгір’ї Карпат) з декількома міськими центрами, причому центрами словакізованими (нічого не нагадує?). Розвиток міст на цій території відбувався традиційно для центрально-східної Європи: слов’янські поселення, засновані ще у літописну епоху, потрапляли під владу угорських (на Галичині - польських) магнатів, які запрошували на поселення німецьких колоністів, що й відбилося на середньовічній архітектурі цих міст.
Серед таких містечок Пряшівщини треба відзначити Меджилаборець, Свидник, Бардейов, Стара Любовня, Кежмарок, Попрад, Левоча, Пряшів, Гуменне, Снина.
Як я вже згадував, наш маршрут першого дня пролягав через Свидник-Бардейов-Стару Любовню-Кежмарок-Попрад.
Щоб детально ознайомитися навіть з цими кількома містечками, одного дня явно замало, тож ми вибрали лише найважливіші з точки зору архітектурно-історичної цінності.
Містечко Свидник туриста нічим не зацікавить, бо й засноване воно як місто лише 1944 року об’єднанням двох сіл Нижній та Вишній Свидник. Варто згадати таку деталь: в районі м. Свидник у 1944-1948 рр. діяли загони УПА, зокрема курінь Смирного (УПА-Захід) користувався широкою підтримкою населення. Виглядає воно на містечко з типовою забудовою другої половини ХХ-ст. Привертає увагу подорожнього нова православна церква Св. Трійці в самому центрі міста.

P1230488

А це дошка оголошень біля церкви. Старослов"янщина для нас виглядає якимось реліктом, а русини мабуть й досі вважають її "родним язиком":-)

P1230490

Найбільшою принадою для нас було історичне містечко Бардейов. З Вікіпедії: перші письмові згадки про місто датовані 1241 роком. В «Літописі руському» розповідається про те, як Данило Галицький «йшов з Угрів до Ляхів» через «Бардейов». Довгий час місто входило до складу Галицько-Волинської держави. Лише 1321 року Бардіїв увійшов до складу Угорської держави. Проте і далі цією землею володіли переважно роди руського походження: Богати, Сударі, Старі. Протягом 1393—1414 рр. власником Бардіїва був Федір Коріятович , а з кінця XVI ст. і до 1601 року — Ілля Острозький.
Через унікальну архітектуру та старання влад міста щодо її збереження, місто занесене до списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Поглянемо й ми на це чудове місто.

Під мурами старого міста збудовано міський фонтан, біля якого проводять свій вільний час батьки з дітьми.

P1230518

P1230522

Хоча, здавалося б, місто "німецького" типу, однак історія свідчить, що забудовували його в основному українці. З Вікіпедії: Собор святого Егідія зводив видатний архітектор XV ст. Микола з Бардієва (1448—1458), а вже пізніше його справу продовжили Степан з Кошіце, Іван з Пряшева та майстер Олександр, який у 1508 р., разом з Олексієм, збудував приміщення міської ради (ратуші). До виготовлення 11 вівтарів залучено було тільки лемківських майстрів : Миколу з Бохні, Якова з Сача, Павла з Левочі та Миколу Криницького.
Найвидатнішим вченим руського походження з Бардіїва був Амброзій Бардіївський. Він закінчив Краківський університет, навчаючись на кафедрі астрономії й у 1486 році написав свою найбільшу працю «Tabulae», яка зберігається і сьогодні у відділі рукописів наукової бібліотеки університету.
У 1903 році в місті була збудована кам'яна греко-католицька церква, яка існує й сьогодні.

Реконструкція історичного центру триває.

P1230532

Мальовниче містечко Бардейов наче зі сторінок казок Андерсена.

P1230541

Міська ратуша.

P1230546

Ратуша на фоні базиліки Св. Егідія.

P1230555

Молодь Бардейова на ринковій площі.

P1230556

Греко-католицька церква.

P1230569

Інтер’єр церкви.

P1230565

Південна сторона ринкової площі.

P1230559

Шкода прощатися з Бардейовом, але пора їхати далі. Містечко, а радше селище, Стара Любовня проминаємо, зупинившись хіба на обід у придорожній «Колибі» (словацькою Koliba). До слова – наша «колиба» походить від грецького κολίβα, що означає намет, шатро, тобто назва вказує на його східнослов’янську (тобто, греко-слов’янську) прописку.
Ця колиба справила чудове враження і від дизайну, і від кухні, і від обслуговування, і від цін. 10 балів з 10 за шкалою Бофорта).

P1230601

Сором признатися, але перед містом Кежмарком (німецька етимологія назви тут надто очевидна: Kaesemarkt – сирний ринок) у мене сів акумулятор фотокамери. А місто варте уваги туристів: з 1950 року його оголошено архітектурним заповідником. Тому викладу тут лінк.
Після Кежмарка наш шлях лежав прямо до нашої сьогоднішньої домівки – Спішської Соботи, куди нас справно привів навігатор з картами iGO.
Тут ми й зупиняємося до наступної розповіді.

Пензіон «Атріум» у Спішській Соботі.

P1230633

Посилання | Прокоментувати | Share

словацький вікенд

травень. 13-е, 2013 | 06:51 pm

Якось, розмірковуючи про напрямки перспективних подорожей у форматі "вихідного дня", я впіймав себе на думці: чому такий близький край як Словаччина ще досі залишається незвіданою територією? Це потрібно було виправляти, і так народився маршрут Словацького вікенду, для здійснення якого випала нагода під час довгих "державних травневих"...
...Словаччина окремим суб’єктом від Чехії стала недавно, а в далекі вже часи «соціалістичної співдружності» її "чехословацьку союзність" символізував гімн ЧСР, партію труби якого я виконував, граючи в заводському духовому оркестрі. Тоді було модно обмінюватися офіційними делегаціями і на рівні промислових підприємств, тож до Ужгорода часто приїжджали різні «чехословацькі» (читай - словацькі) делегації, і в їх честь ми того гімна і грали після, звичайно, «Союза нєрушимих республік свободних...». Любителі хокею теж мають пам"ятати, що той гімн складався з двох частин: мажорної чеської (це композиція «Kde domov můj?» авторства Франтішка Шкроупа, 1831 р.) і мінорної словацької (композиція «Nad Tatrou sa blýska» авторства Янка Матушки, 1844 р.).


У тому маленькому "Союзі" словаки були явно "молодшим братом", надто з огляду на "близькість" чеської і словацької мов (це нічого не нагадує?), однак мирне розлучення обидвох "братерських" народів таки відбулося цивілізовано, і не в останню чергу через вплив європейського правового поля, відмінного від правового поля "русского міра"...
Сьогодні Словаччина – маленька, як на наші мірки, типова середньоєвропейська країна ("среднеевропейская дребедень"(с), яка вже 4 роки перебуває у єврозоні, шо приємно радує, бо там починаєш згадувати старі добрі часи, коли в основному в обігу ходили "копійки". У Словаччині зі 100 єврами в кишені почуваєшся майже мільйонером...
Щоб зрозуміти словаків і їх сприйняття світу, треба трошки знати їхню історію: від Х століття територія Словаччини аж до розпаду Австро-Угорщини 1918 року була під владою угорців, які довгі сотні років дискримінували словаків (це рівно ж відноситься і до українського Закарпаття, апофеозом цієї політики стало знищення Карпатської України 1938 року!). Тисячоліття національного гніту не минає просто так, тож за цей час і сформувався національний психотип словаків як спокійного, терпеливого, не надміру енергійного народу, який не виявляє бажання стрибнути вище себе. Сьогодні вони «вільні» під ЄС…і це не найгірша доля, підтвердженням чого є транспортна інфраструктура країни, яка стрімко розбудовується за кошти структурних фондів ЄС. Головним об’єктом є словацька частина пан-європейського транспортного коридору №5 (Братислава-Жиліна-Кошиці).
Але повернемося до нашої подорожі.
План був такий: заїхати у Польщу через перехід «Смільниця-Кросцєнко», розраховуючи зекономити час проходження кордону порівняно з напряжними Шегинями-Краковцями, далі вийти на польсько-словацький перехід Барвінок із зупинкою у Дуклі, а далі маршрут першого дня мав пройти основними містечками української Пряшівщини по-під словацько-польським кордоном від Свидника аж до Попрада. Там була запланована ночівля і зарезервовано номер у «пензіоні» (міні-готель) у попрадському передмісті Спішська Собота. Другого дня ми планували проїхатися маршрутом від Попрада (з шопінг-сеансом у торговому центрі «Макс») через містечко Левочу на Пряшів, від Пряшева вниз до Кошиць (з шопінг-сеансом в торговому центрі «Оптіма») і знову повернутися на Пряшівщину через Вранов-над-Топльов і Гуменне до наступної зупинки у с. Бела-над-Цірохов у пензіоні «Старий Млин». Звідти, вже на третій день планували висуватися на Ужгород через КПП «Вубля-Малий Березний», знову ж з тим самим розрахунком скоротити час на кордоні.
Відразу зазначу, шо план спрацював на 100%: давно я з такою приємністю не переходив кордони, як цього разу: польський кордон пройшли за 1 год. 20 хв., словацький за 50 хв..
Цікаво: те, що українсько-словацький кордон у Малому Березному напівпорожній, свідчить про практичну відсутність човникової торгівлі між українцями і словаками, а от недовантаженість українсько-польського кордону у Смільниці пояснюється виключно відсутністю дороги від Самбора до Хирова…якби ті нещасні 20 км дороги дивом зробили, то частина потоку з Шегинь відразу перекинулась би на Смільницю.
Отож, щасливо в’їхавши до ЄС (може, як компенсацію за тих 20 км суцільних ям?), спокійно доїжджаємо до Дуклі, де будемо знайомитися з парохіяльним костьолом Св. Яна з Дуклі. Про самого святого є стаття у Вікіпедії, тому покажемо фото самого костьола і його інтер’єру, в той момент, коли там відбувалося навчання дітей.

P1230468
Всередині.
P1230460

Від Дуклі до словацького кордону менше 20 км. Внутрішні кордони в ЄС, як відомо, відсутні, однак поліцейське авто на кордоні було зауважене.
Однією з цілей подорожі було знайомство з українською етнічною територією Словаччини, або по-іншому, словацькою Лемківщиною. Знищення соціалістичною Польщею в ході операції «Вісла» Лемківщини як культурної цілісності завдало непоправного удару по українству у Польщі взагалі. Про існування на цих територіях українців-лемків зараз нагадують поодинокі лемківські хати, поки що збережені порожні або перероблені на католицькі костьоли лемківські церкви і хрести при дорогах. «Загинеш, згинеш, Лемківщино!…», - так у цьому випадку можемо перефразувати нашого поета.
Натомість словаки, на відміну від поляків, не вигнали своїх лемків з батьківських земель, і українська Пряшівщина реально існує як етнічна українська територія і культурна цілісність. Про це свідчать і діючі церкви, і український культурний центр (у Свиднику), і факультет україністики у Пряшівському університеті, і українські ЗМІ (газета «Нове життя», літературно-мистецький журнал «Дукля», дитячий журнал «Веселка»), і навіть дублювання знаків населених пунктів українською мовою.

(Насправді, ситуація з українцями у Словаччині далека від ідеальної, але ми не торкаємося цього тут, зацікавлених читачів відсилаю до статті у польській українській газеті "Наше слово")

Тож проїдемося цими далекими для нас українськими землями та будемо ілюструвати побачене фотографіями.

Лемківська дерев"яна церква. Під охороною держави.

P1230483

Незнищенні українські сліди

P1230485

Українська Пряшівщина

P1230491
P1230497
P1230498
P1230506

Українське село

P1230512

Посилання | Прокоментувати | Share